Можна шукати по всіх куточках планети, у всі часи й у всіх культурах, але ви не знайдете більшого злочинця, завзятішого садиста ніж держава.

Можна бути кривавим різником, але ви не зможете вбити стільки скільки вбивали держави. Можна бути конченим маньяком, гвалтівником, садистом, але ви не перевершите того, що здатна запровадити у себе держава.

Сьогодні держави стали гуманніші – вони просто викрадають людей, закривають їх у підвалах і відправляють у рабство, і з кількістю рабів, які батрачать на провідні держави зараз (які піддаються тортурам, у яких намагаються відібрати права, честь і гідність) не зрівняється вся рабовласницька епоха.

Коли ви ходите на суди – ви бачите якусь кіношну постановку: мантії, молотки, медальки, прапори, трибуни. А я блін бачу тільки клітки. І слід там бачити тільки клітки. В кожному законі, в кожній інституції слід звертати увагу суто на клітки, паркани, колючку й кийки.

Вирок – це коли злочинець на якому клейма ніде ставити, керуючись літературою, яку писали такі ж злочинці, отримавши прохання від іншого угрупування злочинців визначає скільки життя у кого відібрати.

Кожен вирок і кожен судовий процес – це та сама страта, тільки по шматочках. У тебе забирають не все життя одразу й безболісно – над ним і в ньому довго копошаться брудними лапами хабарники, садисти, вбивці, гвалтівники, ідіоти і ідіотки, шльондри і сутенери, наркомани і наркобариги і саме ці люди визначають скільки від тебе відрізати.

Держава уповноважує вершити не суд – держава уповноважує показувати криваві видовища, однак діється це настільки довго, що ми з вами почали помічати суто найяскравіше.

Щоденно м’ясорубка перемелює тисячі життів, витримує оцю тупорилу інтригу, читає пошепки вироки, оголошує перерви, витримує павзу перед тим як сказати людині, яку запроторили в тісну клітку: “ми відріжемо шматочок твого життя, якщо тобі пощастить – ми відтяпаємо пару років. Саме в ці роки ти міг вчинити подвиг, врятувати свою країну, закохатися до безтями, народити чудових дітей, якими пишалася б твоя країна, або просто пішов би вчитися, створив би щось. Але ні, ти цього не зробиш – ці роки ти будеш шити робочі рукавички, дешеві шкарпетки, збивати піддони. Вмиратимеш на цій каторзі, вкалуючи понаднормово, аби отримати омріяне УДО і ще кілька років відмічатися в смердючому кабінеті в КВІ, в будівлі без туалету і опалення. Якщо ж тобі не пощастить, а більшості не щастить – ми відтяпнемо десяток років твого життя. Тобі 30? Пофіг, вийдеш в 40, 45. Не подобається? Тоді ніколи не вийдеш”.

Ця система для захисту суспільства, кажуть вони. Але насправді це система залякування і катування, вбивства і знущань, якої суспільство свідомо і несвідомо боїться найбільше.

Щоб виправити суспільство – потрібні гроші на освіту, культуру, соціальне житло. Має бути місце для праці і місце для відпочинку.

Жодна держава не зацікавлена в тому, щоб так витрачатися. Натомість держава обрала для себе значно простіший шлях – тримати всіх в страху і страчувати вибірково тих, хто потрапить під її волохату лапу. Я люблю Україну, я нікуди не хочу звідси їхати і навіть в найгіршому полоні тут мені буде ліпше ні ж на волі в іншій країні. Однак я ненавиджу цю державу всіма фібрами душі, я ненавиджу її відтоді, як під прикриттям війни проти путінізму – вона перетворилася в аналогічний режим, як вона почала перемелювати значно більше життів, і як вибірково вона почала страчувати найкращих. Після того як вона законсервувалася в собі і найбільшим її ворогом став її власний народ.

Ми всі тепер вороги народу, друзі, щоразу як ми відкриваємо роти – ми одразу стаємо рукою москви, хоча москві ми такі ж милі, як і рідній квітучій Банковій…

Це йобаний совок, з його катівнями, майданчиками для рострілів і одиночками. з тісними камерами тюрем і з тюрмами в головах кожного українця.

І можна бути сто тисяч разів дохуя державником і вірити в сильну країну за умови сильних рук у руля, але ні ви, ні ваша країна, ні ваші батьки і діти не стануть вільні, вас будуть жувати і перемелювати, поки всі гілки влади на цій території з усіма їх новоутвореннями і рудиментами не відправляться на саме дно самого дрімучого пекла.

Свободу політв’язням-“торнадівцям”! Вони боролися за Україну іменем якої групка негідників їм впаяла строки…

Ганна “Лисиця” Сінькова